пʼятниця, 4 грудня 2015 р.

«Атлант» курця або «Fascism Shrugged»





Є книги, які довгі роки можуть існувати в паралельній ніші до літературного мас-маркету: ними цікавляться підприємці, політики, стартапери чи літературні критики. Для решти — студентів та студенток, хіпстерів та дизайнерів, журналістів та просто творчої молоді — ці книги неначе заховані в свого роду скриньку. І звідти їх може раптом витягти лише рука видавця — та гучна піар-кампанія, що збігається із браком літературного смаку, знань про ідеологічний та культурний бекграунд твору та його автора (чи авторки) у потенційних покупців. І тоді неодмінно стається медійний вибух — рецензій у блогосфері, обговорень під час круглих столів чи на читаннях і творчих вечорах.

Приблизно такий процес відбувся після того, як українською було перекладено пам’ятку антикомуністичного графоманства ХХ століття — трилогію Atlant Shrugged, котра спокійно вже два десятиліття жила російською мовою в реальності, паралельній, але не дотичній до тієї, де жили поціновувачі перекладів іноземної літератури українською мовою. Після блискучої рецензії Євгена Стасіневича на книгу Айн Ренд маю вкрай невдячне завдання знову згадати про цей твір— радше не тому, що вона бодай чимось мене вразила; як в якості спроби проаналізувати причини, за якими хіт часів маккартизму раптово став популярним в українському суспільстві, що так мріє стати ліберальним і досі послуговується лівою ідеологією (хай би що там не кричали кремлівські ЗМІ про «націоналізм, що піднімає голову»), а не ідеями відвертого соціал-дарвінізму, котрим Ренд і присвятила свою трилогію.

Почнемо з того, що окрім Франциско Д’Аконії та його монологу про гроші решта твору — це нудне і безкінечне пережовування псевдоекономічного тла суспільної кризи та класичного любовного багатокутника, в який — немов картина у непідходящу, замалу за розмірами рамку — авторка майже півстоліття тому намагалась увібгати всі власні страхи перед «червоною чумою», комплекси бідної єврейскої дитини біженців та манію літературної величі (попередні її книжки продавалися не дуже успішно). Критики (дяка Богу, в часи виходу оригіналу цієї книги, блогерів ще не існувало; зате були фахові журналісти та літературні оглядачі) майже одностайно визначили роман як відверто слабкий із жанрової точки зору — і мало що змінилося згодом. Зокрема, як помітив Едвард Йонкінс 2007 року, цю «історію можна водночас назвати анахроністичною та безчасовою. Структура промислового виробництва схожа на пізні 1800-ті, настрій справляє враження подібне до депресії 1930-тих. Як соціальні звичаї, так і рівень технологічного розвитку нагадують 1950-ті.» Таких суперечностей у книзі вистачає; як і відвертий соціал-дарвінізм, що межує з інтелектуальним фашизмом.

Яка іронія: дівчинка Аліса Розенбаум, що пережила єврейські погроми та шовіністичні утиски, виросла, і ставши дорослою жінкою, написала три томи про те, як інтелектуальним елітам максимально утиснути суспільство, де і так вже є соціально слабкі та незахищені верстви.

Українські «критики» та чимало читачів одразу після виходу перекладу українською від видавництва «Наш Формат» підхопили тезу про «книгу, що найбільше вплинула на свідомість американців за останні 100 років», порівняння із Біблією та решту маркетингової шкаралущі, за якою губиться здоровий ґлузд і здатність до критичного сприйняття «Атланта» (як і той факт, що українська назва, як і російська, не збігається із дійсним значенням назви твору Ренд — той самий «атлант» нічого нікуди не розправив: він «закутий», і тому (через закутість інтелектуальної та капіталістичної меншості) борсається, вдається до відверто дарвіністичних, профашистських, сумнівного ідеологічного штибу спроб вивільнитися, побудувати утопічний Острів-для-обраних, свій Неверленд, стати Пітером Пеном для дорослих дядьків та тіток із грошима). Гімн великому капіталу та старій «американській мрії», де гроші та визнання соціальної величності важили більше за саме людське життя — ось що таке трилогія Айн Ренд. І ніякої тобі свободи у її справжньому, не-консервативному значенні.

Доморощенні українські лібертаріанці та навіть шанувальники «Чайної партії» (ви, можливо, не пам’ятаєте цього, та в 2010-2012 роках у Києві був осередок і таких, і туди входили далеко не останні люди серед українського ІТ-бізнесу) ще 5-6 років тому використовували «Атлант» як взірець ідеального суспільства, допускаючи стратегічну помилку критичного мислення: суспільство «сильних, розумних, красивих та грошовитих» вже пробували побудувати, виймаючи «найкращі уми Європи» (а в разі незгоди — їх знищуючи) — і ви всі знаєте назву того «нового суспільства». Це — всі три Райхи Німеччини (які один за одним зазнали історичної та економічної поразки). А «Чайна партія», що поклала книгу Айн Ренд поруч із Біблією, стала в США кимось на кшталт ультранацистів у Німеччині — глибоко підпільним зібранням консервативних «реднеків», що виступають проти будь-яких проявів лібералізму як такого (щось схоже можна помітити нині в Росії на численних мітингах за єдність та духовні «скріпи»).

«Змішана економіка» описана в книзі, часто порівнюється з «чистим» капіталізмом Сполучених Штатів ХІХ століття, який згадується як втрачена «золота доба» — доведеться погодитись у цій тезі із Вікіпедією. Якщо брати культурний контекст та соціально-історичні умови — це був час, коли жінки не могли голосувати; расова та гендерна сегрегація була нормою (до речі, ви помітили, що всі ключові персонажі книги є білими, гетеросексуальними, позбавленими будь-яких хвороб чи каліцтв?); культ здорового тіла, гетеросексуальності, патріархату та «сильної руки» власників великого капіталу було доведено до того досконалого абсурду, що його нині можна зустріти символічно в деяких південних штатах ще й нині. Серед них «Атлант» є теж вкрай популярною книгою: тих, хто бере за взірець колоніальні ранчо скотарів та залізничних магнатів від початку до середини ХХ століття.

Залишімо осторонь явні суперечності у літературних прийомах та тональностях книги (зрештою, смаки у всіх різні; Донцову теж хтось читає) та зосередимося на ідеологічному тлі, що його «Атлант» розправляє у мізках непідготованого читача. А тло це не надто складне: профспілки проголошуються абсолютним злом; чиновники (усі без винятку) — паразитами; гроші — універсальним ключем до вирішення будь-яких цілей та відчинення дверей; «прокляті ліберали» та прихильники ідей соціального блага та обмеження природніх монополій — ледь не ворогами. Чорно-білий дуалізм, в якому Дегні Таґґарт виглядає ледь не як свята, а армада «паразитів», «жебраків», «голодуючих», співчувальників «лівим ідеям» — як загроза, що потребує знищення (і тут в мозку людини, що вчила хоча би історію, не кажучи про історію літератури чи мистецтва, тривожно стукає молоточок: паралелі з пропагандистськими фільмами Райху, Союзу та навіть США доби Маккарті та Рейгана є надто очевидними).

Українське суспільство, що зіткнулося із не-літературною, а цілком справжньою війною вже у 2014-му; із тим, як володарі багатства та капіталу стали ключем зла (а не навпаки — ті, що бідні та обмежені в інтелекті чи фінансових можливостях); із тим, як «дикий капіталізм» вичистив український бюджет за 23 роки та поруйнував інститут профспілок і соціального страхування для тих, хто пропрацював усе своє життя чесно та сумлінно, не «ухиляючись» від роботи та відповідальності (як маса статистів у книгах Айн Ренд) — саме ось це українське суспільство ухопилося за книжку Ренд як за ключ до якихось відповідей; хоча ніяких відповідей насправді у книзі немає: це декларативний монолог авторки, виголошуваний вустами героїв, що їх вона смикає за нитки за лаштунками, як заповзятий ляльковод.

А ще — що найбільш цікаво — «Закований Атлант», що заперечує ліберальні цінності, свободу можливостей для тих, у кого їх бракує (обдаровані із бідних родин; позбавлені доступу до суспільних благ чи нескінченного джерела капіталу, бо не мали багатих батьків чи родин), ось цей «Атлант» раптово припав до смаку українським читачам віком від 16 до 36.

Як сталося, що книга, яка заперечує саму сутність лібералізму, відкритості, молодечого компромісу та запалу, виступає проти профспілок як таких та експлуатує страх «червоної ідеології» (котру, до речі, українці змогли здолати в законодавчому полі без усілякої «великої антиутопії») стала найбільш читаною та цитованою серед молодих людей, котрі навіть ходили на марші проти дискримінації чи регулярно пишуть про необхідність створення нормальних студентських об’єднань в боротьбі за свої права? Чому супротивники поняття «владна еліта» зачитуються на парах та у підземці книжкою про «сіль світу цього»?

Можливо, проблема в тому «синдромі радянської людини», що його несвідомо хочуть позбутися діти радянських та пост-радянських батьків? Зокрема, через відторгнення усього, що здається їм занадто «совковим» чи «не-елітарним», а вони ж бо є інтелектуальною молодою елітою, «блакитною кров’ю» стартаперського руху чи мистецького нового обрію молодої української держави. І тому елітизм, пропагований Реарденом та Таґґарт та їхніми соратниками під проводом невловимого Джона Ґалта, як прояв соціальної нетерпимості до «інакших, ніж обрані, найкращі ми» — він так лягає на душу усім цим дівчатам та хлопцям.

А можливо, помилка причинно-наслідкового зв’язку, що її травмоване его Айн Ренд роздуло до цілісінького трьохкнижжя (хоча вистачило би й однієї книги, якби не розтягувати побічні, другорядні лінії сюжету та події), є притаманною для молодих та гарячих, яким з дитинства гарні фільми та історії з інтернету вказували на можливість «докорінно перевернути світ, якби не заважали ось ці» (батьки / викладачі / чиновники / недоумки-однолітки із низьким інтелектом без особливих обдарованості чи здібностей / обставини навколишнього незрілого суспільства et cetera et cetera).

Поверхнева гарна обкладинка ідей абсолютної економічної, моральної та матеріальної свободи маскує в собі зерна ненависті та елітизму — а він, елітизм, як будь-яка форма самоненависті суспільства прирікає свідомих та несвідомих носіїв до безкінечного кружляння у колі собі подібних, виродження та самоусунення від об’єктивного руху суспільства. І в такому заізольованому стані навряд чи вас буде цікавити, «хто такий Джон Ґалт» — навіть якщо зараз ви це цитуєте направо й наліво.

Ви можете зекономити і час, і гроші на купівлю цієї книги, якщо елітизм та догматика лібертаріанців (так, як у тому анекдоті: «—як розпізнати лібертаріанця? —ніяк, він сам вам про це скаже») не є вам близькі.

Художньої цінності «Атлант» не мав 1957-го і навряд чи матиме найближчим часом; втім, це цікавий тест на присутність у вас здорового ґлузду та вміння шукати справжні, а не накинуті автором причинно-наслідкові зв’язки соціальних явищ.

Переклад, безумовно, гарний — до того ж, українською мовою твори Ренд донедавна не перекладалися. Але якщо ви прагнете почитати хорошу антиутопію, краще купіть «451 градус за Фаренгейтом» чи щось із Уельбека — там, принаймні, є літературна складова. І не ставайте «рендроїдами»: з вашим розумом та кмітливістю ви точно здатні на більше, ніж увірувати в три томи соціальних узагальнень.




1 коментар:

  1. Славні традиції цькування Ренд продовжуються, тепер українською. Як відомо, маніпуляція (свідома чи ні) - це правильні та логічні висновки, побудовані на невірних теренах. Формально у статті багато вірного, та виходить автор з того, що перед ним художній твір, з живими героями, що лише поміщені у соцально-економічний контекст (між рядками читається, що саме для того, щоб підігріти інтерес публіки до неуспішного автора.) Насправді ж, це філософський (і так, пропагандистський) трактат, що більше ніж повністю складається з алегорій і побудований на гіперболізації. Залізниця (поєднання різних бізнесів та ідей, незмінність переконань), іноваційна сталь (переможність нових ідей та методів), навіть фантастичне джерело енергії Галта (розум у чистому вигляді, підкорення ним природи), це ілюстрація, вимушений шлях оживлення сухих, в іншому випадку, філософських ідей та категорій, популяризація, якщо хочете. Оце навмисне перебільшення, маніакальне доведення до абсолюту, і вказує на ціль Ренд - ясно і без полутонів викласти свою філософську доктрину мінархізма, а не занурюватися в деталі і контекст.

    Ця книга, як правильно зазначалося, контратака на агресивну пропагадну "світових", щоб їм було пусто в усіх світах, "революціонерів", а у боксерському ринку ніхто шахи не дістає. І саме в цьому, на моє суб*єктивне переконання, і є причина популярності в української молоді - яскраве, сміливе та радикальне протистояння лівацьким ідеям, бо саме сміливої, чіткої та ПРИНЦИПової позиції так не вистачає в нашому суспільстві, де усі завжди і усюди йдуть на компроміси заради зайвої подачки з господарського столу.

    І на останок, аргумент про талановитих людей, що не мають мільйонів на старті. Можливо, автор не знає, але більшість менеджменту найбільших компаній у світі починали entry positions, а дві найдорожчі компанії сьогодення починалися буквально в гаражах, "на колінках". Між іншим, просування талантів знизу наверх - це єдиний шлях збереження інноваційності (читай - успіху) в сучасному бізнесі, тому страшні представники світової еліти, вибачте за зруйнування міфів, це ті самі ваші сусіди, які багато працюють, і переважно головою. Повертаючись до Атланта, виправте мене, але Рірден починав своє елітарне життя на шахті.

    ВідповістиВидалити

Прокоментуйте цей матеріал