середа, 7 жовтня 2015 р.

«Рута Танненбаум» Міленко Єрґовича як твір по інший бік Ґолокосту


Ми звикли до того, що твори про Катастрофу — це похмура скорбота і тяглість літературної традиції, де струменить газ зі стель бараків Аушвіца, Дахау та Треблінки; де танки вгризаються в тіло напівпокинутих європейських міст; де сум єврейского народу розливається крізь очі живих та мертвих біженців на дорогах України та Польщі, стікаючи незримою рікою до Бабиного Яру. В цьому плані книга Міленко Єрґовича зовсім інакша. Ні, тут не буде спалених тіл та масових розстрілів; і навіть сама тінь Ґолокосту тут лише побіжна і впаде на останні півсотні сторінок. Єрґович говорить із читачем не про те, що сталося потім, коли ворота із написом «Кожному своє» зачинилися за «юдами» десятка країн. Єрґович говорить із нами про те, що призвело до появи цих воріт з мовчазної згоди тих, кому в ці ворота не довелося увійти, бо в них (на жаль чи на щастя) не було і краплі семітської крові.

«Рута Танненбаум» — це роман 2006 року, котрий приніс балканському письменникові найбільшу літературну славу та премію Меші Селімовича. Хто ж вона, єврейська дівчинка із прізвищем німецького Різдва? І чому саме її історія отримала такий відгук в серцях європейських читачів — і тримає їх досі?


Події в романі відбуваються в багатонаціональному містечку Заґребі поміж двома Світовими війнами. Неквапливий перебіг, безліч важливих другорядних персонажів та нанизування деталей та інтер’єрів для українського читача роблять «Руту» чимось схожою на «Фелікс Австрія» Софії Андрухович — втім, на цьому уся схожість закінчується.

Прототипом головної героїні стала реальна єврейська дівчинка Лея Дойч (погодьтесь, більшої гіркої іронії ніж та, що її підкидає нам життя, годі і шукати — єврейка із прізвищем народу, що вб’є її згодом, що може бути більш невідповідним та трагічним?), убита в часи Ґолокосту. Життя єврейської родини, батько якої старанно намагається приховати свої єврейські корені і навіть час від часу вигадує собі альтернативну реальність та другу особистість — центральна канва роману. Довкола неї плететься безліч історій, малих та великих, котрі утворюють єдине панно — і в центрі його лежить трагедія євреїв у Хорватії.

Єрґович не говорить прямо, «в лоб» про антисемітизм — він показує, як той повільно, крізь розмови, закиди, натяки, пісні чи газети, дискусії в салонах чи п’яну балачку на вулицях, а згодом через книжки, інтелектуальні зібрання і навіть театр проникає до щоденного побуту хорватів. А коли приходять зайди «пана Гітлера» — то вже все готове, аби прийняти коричневі сорочки на вулицях Заґреба як належить. І постріл, тільки постріл як крапка в кінці кожної з історій.


Коли читаєш книгу, складається враження, що ти починаєш підглядати за життям цілих родин та сусідів у містечку, де всі ходять до тих самих крамниць, купують те ж молоко чи милуються тими ж квітами на балкончиках біля ратуші, відвідують ті ж спектаклі — і в якийсь момент відчуття вуайєризму змінюється відчуттям причетності. Ви ніби входите у цю картину між двома війнами, починаєте йти пліч-о-пліч із тими, про кого Єрґович розповідає свої маленькі історії, дещо краще розумієте (і одночасно ніяк не можете собі вкласти до голови), чому опінію про нацистську навалу мешканці тогочасної Хорватії складали надто легко та нерозважливо — і вже передчуваєте, що дорогою буде ціна, сплачена за подібну легковажність.


Якщо ви хочете побачити нестандартний роман, в якому не буде чорно-білої картини міжвоєнного періоду — читайте Єрґовича. Якщо ви скучили за європейськими родинними сагами — читайте Єрґовича. Якщо вас цікавить, звідки взагалі виникає побутовий антисемітизм навіть серед освічених та наділених певною владою, інтелектом та  впливом людей — знову ж таки, читайте його:

«— У хорватському Заґребі нічого не зветься іменем Леї Дойч. Люди хочуть забути, але це все ж таки краще, ніж самовиправдання. Я відмовився від задуму написати біографію Леї Дойч, хоча знаю, що невдовзі не стане й останніх свідків. Я не хотів перетворювати на художній твір її долю та долю її родини. Мовчання також є певним співчуттям».

Про пам’ять відновлену, про історію не від імені катів, а від імені жертв, що схвалили жертву перших, найменш захищених та хитрих, загалом про Катастрофу і деталі, які можуть формувати передумови до її повторення навіть у наш час — у перекладі Н. Чорпіти від видавництва «Фоліо», 2014 рік.