неділя, 11 жовтня 2015 р.

«Порнографія» Ґомбровича як польська готика емоцій після акту


Андрій Бондар, презентуючи україномовну версію твору Вітольда Ґомбровича, зауважив, що для хоча би часткового розуміння цієї книги її доведеться прочитати щонайменше декілька разів. Після читання «Порнографії» не можу із цим не погодитися. Втім, відбувається це не через складність самої книги (до «Осені патріарха» все ж далеко) чи надмірність використовуваних художніх прийомів (він тут, власне, один — але доведений до максималізму і навіть часткового абсурду).

Чорна обкладинка та звабливий, заборонено-сороміцький (для аудиторії 17—21) напис на головній — це було просто «10 із 10» від «Видавництва Старого Лева». В книгарнях книжку одразу після Форуму видавців похапцем брали до рук здебільшого молоді (часом аж занадто) читачі й читачки, котрі не мали до того жодного уявлення про Ґомбровича зокрема та польську літературу в цілому (що вже й казати про якусь Польщу часів війни, Армію Крайову чи взагалі те, як проасоціювати оте скандальне «слово на головній» із вмістом двох сотень сторінок під палітуркою — адже на диво жодного акту чи сороміцької витівки (окрім хіба що нападу Кароля на бабу біля ставка) в книзі немає). Маркетинг спрацював бездоганно — давайте ж тепер поглянемо, що може (чи не може) винести читач, далекий від інтелектуальної прози, з цього тексту.


Спочатку — декілька слів про саму книгу. «Порнографія» — один із найпопулярніших романів відомого польського письменника та драматурга Вітольда Ґомбровича. Дія відбувається протягом кількох тижнів у Польщі часів Другої Світової війни — втім, якщо чесно, з таким же успіхом тлом для конфлікту, що розгортається між кількома головними героями могла би слугувати Польща будь-якого похмуро-перехідного періоду (а їх у наших сусідів точно не бракувало в ХХ столітті). Центральні персонажі — двоє інтелектуалів із Варшави, котрі, будучи втягнуті в Рух Опору, змушені ховатися від війни десь в глибинці. На тлі похмуро-пасторальної природи та суцільного занедбання (до речі, занепад, занедбання, захланність природи, інтер’єрів, помешкань та маєтків, полів, садів і навіть просто кімнат будуть воліктися за читачем, мов той саван, протягом цсієї книги) — на тлі непевності, занепаду та недовіри трапляються нашим двом персонажам молода пара, що зростала разом, але так і не дозріла до повноцінного висловлення своїх чуттєвих нахилів та трансформації у щось більш повне (якщо навіть і не регулярне тілесне кохання, то хоча би романтичну близькість).

Чи то з нудьги, чи то через суцільну електризацію оточуючої атмосфери знервованістю й Танатосом один із головних персонажів — Фридерик — вирішує пробудити серед цієї смерті хоча би двоє живих, і відтак штучно конструює, моделює і втілює Ерос. Втім, конструктор із нього виходить посередній — бо врешті-решт Танатос перемагає, і замість «маленької смерті» (себто оргазму) стається декілька великих трагедій і справжніх смертей (котрі аж ніяк не назвати малими, якщо зважити, що активні бойові дії пролягають в багатьох десятках кілометрів від місця перебування усіх персонажів Ґомбровича).


Для тих, хто кидається шукати прямих тлумачень «Порнографії» (назви та співмірності її із сюжетом), мушу одразу сказати, що це — невдячна справа. Не йдеться про секс чи плотське поєднання як таке (хоча моментами здається, що в голові у Фридерика та й його «піддослідних» лише крутиться думка про тіло). Порнографія як жанр є конструюванням гіперболізованої реальності, де увагу відеокамери, пера автора «спекотних» оповідань чи об’єктиву фотографа прикуто до деталей, які розростаються, заповнюють собою увесь простір (крупні плани, point of view, action camera, розмиття тла на користь гіперболізованої натуралістичності, часом аж вишуканої у своїх грубощах та брутальному appeal). Фуд-порно, як і просто порно — це не картинка про об’єкт в кадрі. Це картинка про відчуття та моментні спалахи бажання, жадоби володіння, переживання смерті моменту, сублімації первісних потягів в похмуру естетику «миттєвої смерті». В цьому плані Ґомбрович досягає поставленої мети — він настільки об’єктифікує дійсність, що в ній перевертається все із ніг на голову, неначе в камері обскура. Навіть простий факт того, що двоє юних закоханих настолочили хробака, подається із майже де-садівською фізіологічністю; що вже казати про вбивства, цілунки, атмосферу жадання іншого тіла чи створення модельованих ситуацій Фридериком — головним химерником цієї книги, головним конструктором людських доль (адже у фіналі він не лише провокує одне вбивство, але й здійснює інше одночасно із першим).

«Порнографія» Ґомбровича вся триває на тлі темному, похмурому, присмерковому. Танатос буквально танцює тут на кожній сторінці джиттербаг — це навіть не вальс, це знервовані стрибки по колу. В цьому присмерку життя (більшості героїв вже не світить повернення до молодості), в полоні фізіологічності (сцена із бабою-прачкою біля ставка; описи нареченого Гені; міні-портрети Кароля; опис страху та згодом і смерті колишнього провідника загону підпільників), в нагромадженні візуальних картинок (сцена в церкві, сцена у вечірньому саду, де Фридерик підглядає за Генею, а за ним підглядає Кароль) — в усьому цьому ми бачимо прийоми, знайомі ледь не кожному із одного з найпоширеніших жанрів короткого кіно сучасності.


Емоції від акту, а не сам акт, важливі для Ґомбровича — аналогічно до режисерів студій Nubiles чи HD-Passion. Акт — лише тло для того, що переживає в цю секунду глядач (чи глядачка), випускаючи (чи впускаючи) до себе певне бажання, піддаючись йому і випиваючи те бажання до кінця. І навіть неважливо, що в реальному житті не буває акторів із такими великими органами чи жінок із такою стрункою спиною. В передмові Ґомбрович теж чесно визнає, що нічого не знає про Польщу часів війни. Його Польща така ж уявна, як тренер із фітнесу в 15-хвилиній стрічці від X-Art. Його Польща — як і вся та ситуація взаємопритягнення та відштовхування кількох людей в глухому селі часів Другої Світової — це лише інтелектуально сконструйована декорація, макет для розгортання сцени, в якій Ерос та Танатос завдають один одному смертельного удару, поки Бог спостерігає за цим звідкись ніби збоку (якщо він взагалі є присутнім тут).

Переклад Олександра Гриценка 1992 року на основі оригінального польського видання 1960 року майстерно поєднаний із художнім оформленням Євгена Самборського. Рекомендую придбати в колекцію складних і неоднозначних книжок — як артефакт, до якого ви можливо повернетесь з часом (втім, чи переглядає хтось знову сцени, що їх вже бачив та «впустив» до себе?)