субота, 10 жовтня 2015 р.

«Все те незриме світло» — офорт нестандартності в картині Другої Світової


Чи можна говорити про війну та смерть крізь призму світла? Чи можна побачити світ очима невидющих і засліпити тих, в кого від народження добрий зір? Як говорити про війну та детективно-містичну історію, лишаючи при цьому пафос та надрив десь обабіч головних моментів історії? Відповіді на всі ці питання намагається дати Ентоні Дорр — і спробу цю цілком можна зарахувати до найбільш вдалих для сучасної літератури.

«Все те незриме світло» приніс своєму авторові Пулітцерівську премію. З одного боку, книга, робота над якою тривала 10 років, не могла бути чимось простим і не потрапити до кола уваги критиків. З іншого — простота та навіть якась кінематографічна уважність до деталей цього роману спокушає до найвищих оцінок не лише критика, але й пересічного читача.

Анотація твердить, що перед нами — історія «про людяність, мрію, любов і світло, яке зоріє в пітьмі». Особисто для мене «Все те незриме світло» — це історія про батьківство та підліткову жорстокість. І про любов, звісно. Щоправда, в цьому творі вона досить різна — і всюди ніби однаково сильна. Любов батька до своєї доньки, котра досить рано втратила зір. Любов брата до своєї сестри, котра залишається осторонь загального німецького національного шалу в часи розквіту НСДАП та ґітлерюгенду. Любов сестри до втраченого дитинства та брата, від яких залишаються лише декілька листів та крихітний «ключ» із минулого. Любов жінки до своєї родини, котри винищила війна (включно із її дідом та братом). Любов юного солдата до науки, котра не дає йому остаточно втратити людську подобу під час вибору між наказом та людяністю, між обов’язком та голосом сумління і спогадами про радіопередачі свого дитинства, коли наспіх скручений портативний радіоприймач з котушкою дроту був містком між мудрим французом десь у Сен-Мало та сиротинцем в німецькій глибинці.


Ентоні Дорр майстерно обіграв у романі тему сліпоти: засліплений пропагандою підліток — і сліпа через хворобу дівчинка. Сліпий у своїй любові батько — і засліплені сподіваннями «невразливості» власного «бабусиного Супротиву» мешканки Сен-Мало. Сліпа віра у краще — і відсутність приводів для прозріння та надії у тих, хто до останніх днів війни блукає її дорогами, виконуючи накази, шукаючи коштовність, яка засліплювала попередні покоління шукачів.

Єдине, що вибивається із цієї палкої та одночасно ніби відстороненої оповіді, де фіксується ледь не кожен день і крок головних да другорядних персонажів — це раптово кінематографічна розв’язка, хитка спроба подарувати читачеві хоча би частковий хеппі-енд. Чи радіє від того читач? Швидше, ні. Але така розв’язка — як нагадування, що найтемніші часи дійсно бувають перед світанком (нехай і не всі зможуть його побачити буквально). В романі світла не бракує — від вибухів, від сонця, від мрій. А от внутрішнього світла не бракує хіба що Марі-Лор Леблан — можливо, через те, що життя позбавило її права бачити світло зриме?


Ще одна цікава деталь — це радіо. Радіохвилі несуть підлітків в країни, де вони ніколи не бували — і вчать їх полювати на ворогів та знищувати їх. Радіохвилі можуть розповідати хронікі з фронту та крутити безкінечні військові марші й промови Гітлера — а можуть закликати до повстання чи передавати уривки класичних творів над напівживими французькими містечками. Радіохвилі і хвилі морські наприкінці книги зустрінуться ненадовго — і з їхнього зіткнення бодай для когось із головних героїв постане шанс на подальше, вже мирне життя.

Книга про любов, війну, скарби і радіо. Хороший переклад Олександри Гординчук за виданням 2014 року ліг в основу української версії роману Ентоні Дорр, що його видало харківське «КСД» наприкінці літа — восени 2015-го. Шукайте у книгарнях вашого міста — принаймні, це точно зробити простіше, ніж знайти діамант «Море полум’я» (що це — дізнаєтесь, читаючи роман; тож не зволікайте).