вівторок, 15 вересня 2015 р.

Дистанція крізь приціл — чи варто письменникам зачекати з «книгами про АТО»


Починаючи писати цю колонку, чудово розумію, що ура-патріоти та кон'юнктурні автори образяться і почнуть шукати найбільшу каменюку із запасів «для зрадників». Адже в час, «коли наші хлопці гинуть, стримуючи навалу ворога» (тут скупа сльоза котиться обличчям ура-патріота, а «рука не здригнеться» кинути гранату захистити Україну), говорити про те, що треба зачекати із книжками-агітками — це злочин проти колективного літературного міфу. Втім, не всіляка гірка крапля є отрутою; як і не усілякі солодощі рятують.

А тренд на «солодощі» в форматі «Теплих історій» змінився трендом на «героїчні солодощі». Фотоальбоми, котрі показують події «без коментарів», сусідствують із суб'єктивним письмом про Майдан та АТО. Фотоальбомів стає менше, «письма» — більше. Зміст втрат та боротьби на передовій губиться за «змальовуванням подвигу».

Для того, аби зобразити правдиве бомбардування Дрездена в літературі та кіно, Воннегутові та його наступникам знадобилась «пауза» у декілька десятиліть. Щоб говорити і знімати про Першу Світову, документалісти та режисери художніх фільмів витримали паузу та вивчали питання ледь не 50—70—100 років. Чому тоді ми так поспішаємо написати / продати / прочитати «монументальний роман про АТО» прямо зараз?

Конотації та інтертексти в творчості Жадана дивним чином співпали з війною на Сході — але Жадан не волів цього спеціально (принаймні, за виключенням циклу «Чому мене немає в соціальних мережах»). А коли автор спеціально насичує свою творчість ними, не витримавши дистанцію — то на конкурси віршів та оповідань починають надходити десятки «творів» із «вороги—до ноги», «кров—любов», «війна—тюрма» , «спалити Кремль», «на згарищах Москви» і тому подібними зворотами. Говорити про війну без пафосу не виходить (не привчили); говорити про недоречний пафос в літературі під час війни не виходить («яке ви маєте право, тилові щурі ет сетера ет сетера»).

На полицях вінницької «Є» стоять стоси «усього про Майдан» — від фотоальбомів воєнкорів до опусів Соні Кошкіної. На бокових стелажах — «Абрикоси Донбасу», «АТО», тиражована війна очима поетів, молодих дарувань та іменитих модернових класиків. Всі сорти війни в римі та прозі для бажаючих підняти градус патріотизму. Але більшість припадає пилом. Важко сказати: втомилися читачі чи від багатократного повторювання тема стала надто буденною. Як жіночі романи чи розмови про психологію і тайм-менеджмент (до тих книжок, до речі, теж мало хто підходить). А от «Бойня» на полицях залишилась лише одна. Дрезден 40-х став ближчим за Дебальцево 2015-го чи Луганськ 2014-го. Чия це провина — митця чи читача?

Втім, я — лише читач; послухаємо голос тих, хто пише вже давно. Лариса Денисенко на «Громадському радіо» задає слушне питання: «Чи не зарано звучать ці голоси?». Галина Вдовиченко полемізує із нею; але інші колеги-письменники її не підтримують. Письменник і перекладач Андрій Бондар вважає, що українські письменники даремно віддають перевагу белетристиці перед документальною прозою:

«— З останніх книжок про війну, які я читав, маємо справу з белетристикою про війну. В цих книжках письменники ходять не тими стежками. Здається, цінним було би зафіксувати стан справ з точки зору репортерської роботи, автентичних вражень і подій. Будь-яка травматична річ потребує прискіпливого збору документальних свідчень. Коли ця картина буде достатньою, письменники зі справжнім епічним диханням матимуть матеріал для роботи».

Письменниця Наталка Сняданко зауважує, що вихід книжок, присвячених війні — це тренд, який триває вже доволі давно:

«— Мені здається, що це занадто свіжі події, про які ще не можна писати якісну літературу. Дуже хочу помилятися – сподіваюся на нашого Хемінгуея або на нашу Алексієвич».

Я знову заходжу в «Є», «Букву» та «Читайгород», старанно минаючи стелажі та полиці «про війну». Про війну в телевізорі, яку переписують тими ж словами і штампами, лише на папері. Демобілізовані теж не надто воліють бачити стільки  книжок «про цю війну». Можливо, майбутній український Хемінгуей — десь серед них, людей у камуфляжі серед полів Луганщини, а не на мітингу у Києві чи презентації у Львові?

Фото на обкладинці: «МІСТ Онлайн»