пʼятниця, 28 серпня 2015 р.

Річниця фінального голодування Стуса — чи зробили висновки нащадки?




«Громадське радіо» нагадало своїм слухачам про дату, яка більшості сучасних читачів, молодших за 25 років, не говорить практично ні про що — а між тим цей день можна вважати одним із найчорніших наприкінці ХХ століття для української поезії.

30 років тому, наприкінці літа (можливо, навіть такого ж погожого спекотного дня, як цей) український поет Василь Стус оголосив в знак протесту безстрокове сухе голодування, а потім помер. 28 серпня 1985 року Стуса відправили до карцеру за те, що читаючи книгу в камері, він сперся ліктем на нари.

Поет, що народився на Вінниччині, а творити почав в Донецьку, помер в ніч з 3 на 4 вересня, можливо, від переохолодження. За офіційними даними причина смерті — зупинка серця. До 1989 року прах Василя Стуса перебував на табірному цвинтарі у с. Борисово Чусовського району Пермської області; і лише за пару років до остаточного краху Союзу поета перепоховали в Києві на Байковому кладовищі.

На жаль, з того, що насправді здатні принести із собою адепти комуністично-КДБістської машини, ніхто із сучасних українців на Сході не зробив жодних висновків. Бажання побачити «братський народ» виявилося сильнішим за історичну пам'ять: обстріли російських військ та спонсорованих Кремлем терористів знищили не лише помешкання тисяч співвітчизників видатного українського дисидента. Будинок Стуса, що був розташований усього за 5 кілометрів від Донецького аеропорту, було знищено внаслідок обстрілів окупаційними військами російських «відпускників» та терористів «ДНР». Старша сестра Василя Марія з родиною стала біженкою й перебралася до Києва.

Події, котрі призвели до голодного протесту та смерті українського поета, відбувалися не за якихось там давніх часів із валуєвськими циркулярами чи сталінськими таборами — арешт Стуса відбувся 1980 року, за якихось 4-5-10 років народяться більшість із наших читачів, будуть жити і рости, не знаючи про те, що в цей час відбувалося в країні, усього в якихось 500 км від них.

Вересень 1980-го приніс Стусові вирок суду із визнанням його особливо небезпечним рецидивістом, 10 роками примусових робіт та 5 роками заслання. Якби поет не загинув на зоні, то за логікою КДБстів, він мав вийти на волю не раніше 1990 року. Автор цих рядків пішов до школи 1992-го; теоретично уявімо, що соціалістичний монстр пережив би 1991-й — яким би було моє дитинство, ваше дитинство, любі діти 90-х? Чергові вироки та тюрми для тих, в чиїх родинах (як у моїй) говорили, читали й писали українською від колиски і до смертної дошки?



Ще одна деталь із історії Стуса, яку не вивчають в школах та вишах — радянська наддержава призначила українському поетові в офіційні адвокати Віктора Медведчука (далі він стане одним із засновників партії СДПУ(о), яка буде провладною партією майже 10 років, «сірим кардиналом» режиму Кучми, ідеологічним радником режиму Януковича та довіреною особою терористів під час першого раунду Мінських домовленостей між Україною та купкою бандитів, фінансованих Кремлем). Стус відмовився від послуг майбутнього очільника «Українського вибору» (сама назва кишенькової політсили, яка і досі існує, виглядає як ґлузування — чи бодай колись стояв на проукраїнських позиціях кум Володимира Путіна? навряд чи). Поет намагався сам захищати себе у радянському суді. Втім, дива не сталося: як Сенцова і Кольченка днями, так і Стуса тоді було визнано винним за всіма статтями обвинувачення.

Російська судова машина сьогодні наслідує себе саму, але років 30-35 тому. Ставлення офіційної наддержави до колишніх сателітів, колоній і завойованих земель анітрохи не змінилося. Обиватель-великорос як і раніше вважає свою владу «суворою, але справедливою» (зовсім як на процесах 1937-го та 1947-го «рішуче підтримує» і «палко засуджує» під час судилищ 2015-го).

Засудити Тичину в памфлеті — і стати за це жертвою режиму. Не можна піднімати руку на символи тоталітаризму — радянська катівня хотіла довести це, грюкнувши дверима карцеру серпневої ночі 1985-го. От тільки можна вбити тіло, та не ідею, яка стоїть за ним.

«—Хуторянським народом ми довго не проживем»
(з листування Василя Стуса) 
Голодування Стуса — це не просто поодинокий протест «вісімдесятника», який розумів, що однаково не вийде живим з-за «колючки». Це — нагадування українцям, що якими би не були їх погляди, де би вони не жили (в Донецьку, на Закарпатті, на Волині чи в Одесі), для сусідньої держави вони завжди були тими, кого потрібно зламати, знищити і розтоптати при найменшому прояві гідності, незгоді із комуністичним, тоталітарним, «великоросським» міфом.



Холодноярське «Воля або смерть» виявилось не таким вже й пафосним, якщо поглянути на події зими-2014, літа-2014, весни-2015 в Україні. Допоки ми, сучасні, не усвідомимо цього, не почнемо жити із розумінням того, в чому полягає відмінність між «страною рабов, страной господ» та нашою нацією — історія Василя Стуса ризикує повторитися ще не раз. Втім, ще не пізно зробити висновки і не допускати нових витків національної трагедії у літературі, житті та політиці.