пʼятниця, 31 липня 2015 р.

Війна Росії з книгами, або Чому важливо пам'ятати про «Валуєвський циркуляр»

30 липня 1863 року таємним наказом у Російській імперії було фактично заборонено видання книг українською мовою. Практика знищення упокореного народу представниками метрополії перейшла від фізичного винищення до винищення морального та духовного. Що таке «Валуєвський циркуляр» і чому про нього не варто забувати навіть тепер не лише історикам, але й пересічним громадянам?

Володарі та раби


Стан народів Російської імперії та їхньої культури в другій половині ХІХ ст. можна охарактеризувати як «модернізоване рабство». Навіть скасування кріпосного права та впровадження певних «вольностей» не дало очікуваного українцями ефекту щодо культурної автономії чи визволення з-під російської цензури та тотального контролю за освітою.

Українці витворювали літературу та мистецтво в той період в основному в царині просвітництва та тоого, що ми би нині назвали «пропагандою українського слова та культури». Адже мова та література цією мовою — ключовий ідентифікатор нації, і про це прекрасно знали не лише прихильники культурного просвітництва, але й ті, хто на кістках та крові десятків поколінь збудував одну із найбільш монолітних імперії того часу.

Кінцева мета істориків та політичних діячів того періоду (від Драгоманова, Куліша й Шевченка до Грушевського) була національна самоідентифікація народу, якому «накидали» чужу культуру, слово та писемність, аби і далі утримувати все «під контролем». І цього «гегемон», що поклав чимало зусиль на упокорення українців силою зброї, політики та соціальних механізмів, ніяк не міг допустити:

«—У кінці 50-х років на Правобережжі серед дворянства та інтелігенції, в тому числі польської, складаються групи молоді, які гаряче співчувають українському народу, поважають його культуру. Вони і в побуті переходили на народну мову. Одним з лідерів руху став В. Антонович, у майбутньому визначний історик. Прихильників таких поглядів стали називати «хлопоманами», тобто «любителями народу». 
Як розвиток тих же настроїв в 1859 р. студентами і молодими викладачами Київського університету створюється напівлегальна культурно-просвітницька організація «Громада». Свою мету вона бачила в просвіті народної маси, для чого організовувалися безкоштовні недільні школи, видавалися дешеві книги. Була створена Тимчасова педагогічна школа, де готували вчителів для сільських шкіл. Всі викладачі працювали в ній безкоштовно. У київській «Громаді» брав участь М. Драгоманов — історик, політичний діяч, П. Чубинський — етнограф, поет, автор слів гімну «Ще не вмерла Україна». Подібні громади виникли в багатьох містах.
Ідейний центр «громадівського» руху виявився у Петербурзі. Сюди в кінці 50-х років після заслання повернулися кирило-мефодіївці. В. Білозерський домагається дозволу і на гроші меценатів в 1861 р. починає видавати перший регулярний український літературний і суспільний журнал «Основа». У ньому співробітничають Костомаров, Куліш, Драгоманов, публікується спадщина Шевченка. У цей час зав'язуються тісні контакти з передовою російською громадськістю. Навіть з боку уряду робляться деякі ліберальні кроки: Кулішу доручають перекласти українською мовою закони про скасування кріпацтва, за державний рахунок видаються українські підручники. 
Ситуація кардинально змінюється в 1863 після антиросійського повстання в Польщі. Український національно-культурний рух жорстоко придушується. Прокотилася хвиля арештів, Полтавська і Чернігівська громади були повністю розгромлені, журнал «Основа» закрився. Особливою непримиренністю відрізнялася позиція міністра внутрішніх справ Російської імперії Валуєва. Він підписує сумно відомий указ, що забороняє друкувати українською мовою навчальну, наукову і релігійну літературу на тій підставі, що «никакого особенного малороссийского языка не было, нет и быть не может». 
Імперська великоросійська політика привела до того, що український центр в 60-70-і роки XIX ст. перемістився в Західну Україну. В Австро-Угорщині після революції 1848 формально нерівність української мови було усунено, у Львівському університеті відкрили кафедру української мови і літератури. На практиці польське домінування зберігалося, в 1859 р. навіть спробували ввести латинський алфавіт в «русинську» писемність. У таких умовах значна частина місцевої інтелігенції побачила порятунок в тісному союзі з Росією, причому не з демократичними, а з урядовими реакційними колами. Склалася теорія і про єдність мови. Описана течія отримала назву «москвофільства».
«Москвофілам» у національному культурному русі протистояли «народовці» — однодумці і продовжувачі справи громад. Їх журнал «Правда» з 1867 р. починає відігравати роль загальноукраїнського видання. З 1868 р. свою історію веде товариство «Просвіта», що займалося виданням книг, журналів українською мовою. Багато відомих діячів української культури переїжджають зі Східної України в Західну. У Львівському університеті активно працює М. Грушевський. Часто буває тут П. Куліш. З Женеви підтримує зв'язок М. Драгоманов. З'являються свої лідери, передусім І. Франко. У 1873 р. у Львові засновується згадане вище «Літературне товариство імені Шевченка», перетворене в 1892 році в наукове. У 90-і роки воно видає солідне періодичне видання — «Літературно-науковий вісник», що друкував авторів і розповсюджувався і на Заході, і на Сході України».

Коротка довідка


30 липня 1863 р. було видано розпорядження міністра внутрішніх справ Російської імперії Петра Валуєва (1815— 1890 рр.) про заборону друкування українською мовою наукових, навчальних та релігійних книг, т. з. Валуєвський циркуляр.

Документ дозволяв публікувати "тільки такі твори цією мовою, які належали до галузі красного письменства", але цензура використовувала циркуляр як привід для всіляких обмежень українського слова.

Українська мова розглядалась як штучна, "створювана… деякими малоросами і особливо поляками…". Процитоване в циркулярі твердження голови Київської археографічної комісії М. Юзефовича та його однодумців, що "ніякої окремої малоруської мови не було, немає й бути не може", а "наріччя.., яке вживається простолюдом, є та ж російська мова, тільки зіпсована впливом на неї Польщі", стало офіційним поглядом на мовні й національні проблеми українців у Російській імперії.

Причиною видання Валуєвського циркуляру, як зазначалося в тогочасних офіційних джерелах, було загострення питання про українську мову й літературу через "обставини чисто політичні", поширення серед українців "сепаратистських задумів". Одним із приводів для утисків українського слова став несанкціонований Синодом переклад П. Морачевським українською мовою Нового Завіту.

Впровадження Валуєвського циркуляру супроводжувалося закриттям в Україні недільних шкіл та адміністративним висланням окремих українських громадських і культурних діячів (О. Кониського, П. Чубинського, П. Єфименка та ін.). Продовженням такої політики царського уряду став Емський акт 1876 р.

Проекція в радянську епоху


Ви вже, певно, побачили трохи вище в тексті згадування про «москвофілів». На ці ж «граблі» наступили українські культурні діячі початку ХХ ст., створюючи ВАПЛІТЕ та намагаючись використати падіння царату та витворення «радянської України» як майданчик для можливостей «нарешті» створити незалежну українську літературу. Сподівання митців не збулися: натомість настав час розстрілів, репресій та інших дій культурної «уніфікації», в результаті якої не лише не вдалося «вилікувати» нищівні наслідки царських указів для українського книговидання, але й було завдано непоправних втрат для культури та літератури України вже нового, пост-царського часу.

Натомість на півстоліття Зеров, Йогансен, Антонич, Теліга — всі ті, хто формував літературний портрет епохи початку ХХ ст. — пішли в небуття і повертаються лише тепер у вигляді збірок вибраних творів. Надто велика ціна за перебування і далі під впливом оновленої Російської імперії, де дуумвірат царського «орла» замінили на триумвірат Леніна, Сталіна та Маркса. Цю ж дорогу ціну довелося потім сплатити Чубаєві та «шестидесятникам»; а згодом — Стусові та «вісімдесятникам». Привид міністра Валуєва перевтілився на Берію та Кагановича, потім — на різного роду корнійчуків і пречудово дожив у КДБшних канцеляріях аж до «перебудови».

Пост-радянщина і український книжковий продукт


Все ті ж тези про «нєт нікакого украінскаго язика» та «ніхто не буде читати українською, коли є російський переклад» втовкмачували в голову українського читача у 90-і роки ХХ століття. Навіть початок «нульових» виглядав так, що пошуки книжки в перекладі українською мовою чи від україномовних авторів перетворювались на цікавий квест для особливо затятих ентузіастів (автор цих рядків пречудово пам'ятає ситуацію із українською книжкою в південних та східних регіонах України у 2002—2007 роках: її там просто не було і ніде було взяти, хоча уряди часів Кучми—Ющенка регулярно звітували про виділення коштів на програми підтримки українського книговидання. Полиці книгарень втім від того українськими книгами не поповнювалися).

Зараз, коли за тиждень розпродано увесь перший наклад «Мистецтва війни» Сунь-дзи українською, коли «Коран» в українському перекладі вільно потрапляє до 100 бібліотек по всій країні, а «Фелікс Австрія» стає кращим романом року за версією ВВС в Україні — саме зараз оманливо здається, що спогади про 30 липня якогось там далекого від нас року не мають ніякого значення. Загроза для книговидання минула, і ми можемо порадіти за перші успіхи українських видавництв та добрі перспективи для українських читачів. Нібито все складається добре.

Але дозволю собі поділяти думку літературного критика Стасіневича стосовно того, що позиція сучасної української книги більш ніж хитка. Справа навіть не в економічній кризі та рівні попиту і пропозиції. І не в тому, що на Сході країни триває війна за чергове упокорення українців все тією ж імперією, котра ніяк не зламає собі зуби вже третє століття поспіль.

Інструмент заборони видання книг мовою народу, котрий є давнім господарем цієї землі, — надто велика спокуса і очевидний засіб впливу, щоби супротивники української нації (зовнішні та внутрішні) не ризикнули скористатися ним ще раз. І ще раз. Як вже це робили декілька разів, маючи історичний зразок — невеличкий шмат паперу з міністерським указом, котрий колись на довгі десятиліття за підписом одного царя позбавив українців можливості видавати і читати книги своєю мовою в своїй країні. Пам'ятаймо про це.