пʼятниця, 17 липня 2015 р.

«П'ятикнижжя» Грицька Чубая — психологічний шлях від себе до «себе іншого»



Власне, якщо у вашому дитинстві, юності чи молодості була творчість гурту «Плач Єремії» — ви вже знайомі із творчістю Чубая-старшого, слухаючи його тексти на музику Чубая-молодшого. Якщо ж ні, і ви взагалі перебували в культурній ізоляції останні років 20 — тоді сідайте і слухайте уважно.


Грицько Чубай — не лише дисидент (хоча коли читаєш його тексти, то мимоволі вражає, наскільки радянська система «жерла» митців без розбору, навіть якщо у їхніх ліричних та психодраматичних текстах важко було віднайти явну антикомуністичність чи нелюбов до всемогутньої партії — все одно жерла, немов той ненаситний Мінотавр, закутий в підземеллях). Грицько Чубай — лірик та дослідник людського свідомого і підсвідомого (часто — свого власного, рідше — чогось чужого).

«П'ятикнижжя» — це книга-оприсутнення одного із найбільш таємничих митців слова 70-х років ХХ століття. Навіть недивно, що в часи «застою» та вже після розгрому «шестидесятників» взагалі міг з'явитися такий поет — але він з'явився. Можливо, відчуваючи свою передчасність та невідповідність навколишньому, Чубай склав більшість своїх текстів так, що вони є позачасовими. Вмонтуй їх у будь-який контекст — і вони приживуться, пустять паростки і «якось дивно плюскотять на піску». Власне, так і пережили ці вірші не лише самого Чубая-старшого, але й багатьох його сучасників, обставини свого створення і першого прочитання. Для покоління молодшого стали текстами, які співають під гітару (чи декламують?) Для покоління середнього віку — причиною відкрити наново для себе пласт тієї українською поезії, яку до пуття не знаєш.



Загалом у «П'ятикнижжі» багато знаків-провісників. Поет немовби передбачив у «Відшукуванні причетного» те, що станеться із ним самим. Яму для його могили по смерті теж засиплять ще до того, як жалібна процесія дісталась Сихівського цвинтаря. КДБісти ненавиділи його так само, як чорна імла ненавиділа ліричного героя багатьох із віршів, представлених у цій книзі.

А світ — вертеп.
Кажу я з гіркотою: цей світ — вертеп.
І, мабуть, щонайважче —
у ньому залишатися собою,
від перших днів своїх і до останніх
не бути ні актором, ні суфлером,
ні лялькою на пальчиках облудних,
а лиш собою кожної години,
а лиш собою кожної хвилини,
з лицем одвертим твердо йти на кін... 
 Грицько Чубай «Вертеп»

Чубай-старший не став поетом зі шкільної програми (та й хто із андеграунду української літератури ХХ століття міг ним стати, якщо навіть «розстріляне Відродження» в ту програму ніяк цілком увійти не може, лише боязко зазираючи у вигляді окремих віршів Теліги чи побіжних згадок про Хвильового й Зерова?) — але став поетом для інтелектуалів з обмеженого кола літературних діячів, хіпстерів (котрі намагаються віднайти в «П'ятикнижжі» щось спільне із власними психологічними спробами саморозуміння) і тих, хто ходив на рок-концерти (ось такий дивний поворот долі).



Перегук із релігійними текстами та такий собі філософський переспів біблейних мотивів змінюється щемкими ліричними присвятами жінці (чи жінкам?), що була натхненням Чубая в ті часи, коли «не маєш довкола свічадонька жодного». А потім взагалі виникають вірші-фрагменти, схожі на хокку. Уривки свідомості, кадри дійсності, що накладаються на загальне плетиво — і доповнюють поеми та вірші довші за оті декілька ніби недопрацьованих, незакінчених рядків, що між ними раптово зринають. Все це під час прочитання спричиняє дивний медитативний ефект.



З усього спадку Чубая-старшого, озвученого Чубаєм-молодшим безліч разів із рок-сцен великих міст та малих фестивалів, ви точно знаєте / упізнаєте «Жінку», «Літо», «Марію» і історію про Місто, над яким плакав пророк Єремія, та про очі, що «немов карі звірята біжать тебе запам'ятати».

Якщо із українською музикою 90-х років у вас все геть погано — забудьте, що я вам щойно сказав, просто беріть книгу до рук і читайте, не орієнтуючись на музикальний відповідник-доповнювач. Але потім обов'язково послухайте, як звучать вірші Чубая у формі пісень. Це буде інший, вже зовсім інший досвід. Коли хочеться «говорити, мовчати і говорити знову».

Книгу видано «ВСЛ» 2013 року з передмовою Костянтина Москальця (який нині хворіє, тож бажаємо йому одужання), післямовою Олега Лишеги (якого, на жаль, вже немає серед нас) та графікою від Романа Романишина і Андрія Лесіва.