пʼятниця, 5 червня 2015 р.

Ірина Цілик — презентація збірки оповідань «Червоні на чорному сліди»



«Червоне — то любов», але чи завжди «чорне — то журба»? Того травневого дня гості та учасники фестивалю оповідання «Intermezzo» могли почути відповідь від авторки оповідань Ірини Цілик, котра презентувала у Вінниці свою збірку «Червоні на чорному сліди» — про життя, любов та смерть, завершення і початки, простих людей і складні стосунки.


Перша книжка Ірини після досить тривалого періоду мовчання вийшла у видавництві «КОМОРА» і містить 7 оповідань про життя звичайних киян. Фах кінорежисера навчив її помічати деталі і робити з них немов постановку, миттєву сцену, яку читач фіксує хоча би краєчком ока, поки стежить за розгортанням всієї сюжетної лінії. Таких миттєвих, майже скульптурних сцен у книзі вистачає. Попередні її прозові та поетичні збірки («Ці», «Післявчора», «Родимки») відрізняються від написаного вже цього разу — авторка стала дорослішою чи просто то ми всі змінилися за минулі два роки?



Про Ірину Цілик ви можете не знати, але точно чули пісню «Повертайся живим», що була записана восени 2014 року сестрами Тельнюк та гуртом Kozak System, присвячену бійцям та добровольцям АТО. Це вона написала текст. А ще до того — здобула перемогу в «Коронації слова-2011» в номінації «Пісенна лірика про кохання» та гран-прі «Молодості» у 2013 році за короткометражку «Помин» (до речі, в «Червоному на чорному» є і це оповідання).

Зустріч із вінницьким читачем (а може й глядачем — бо дехто із присутніх бачив короткометражку) у «Книгарні Є» минула в теплій атмосфері (хоч і терпіти не можу це кліше, але атмосфера саме такою і була — теплою та відкритою). Модератор Ярина Груша говорила із Іриною Цілик не лише про літературу, але й про кінематограф, про переплетення досвіду прозаїка з режисурою та сценарною роботою.

«Я буду підписувати книгу усім однаково, якщо ви не проти. Бо якось в ході цих презентацій недавно мені спало на думку, що можна використати гарний епіграф» — посміхається Ірина.


«Червоне — то любов, і чорне — то любов» — пише авторка у червоній сукні на форзаці кожної книжки. Клацають фотоапарати, поважні вінницькі пані висловлюють київській гості своє захоплення і вдячність, я стою і думаю про те, що щирість і гострота, пронизливість сприйняття дійсності в Ірининій творчості, оце вміння «ухопити кадр» і описати його лаконічно — все це радше пасувало би 20-річним читачам та читачкам, але ті щось не квапляться стати в чергу за автографами. І роблять помилку. Але на всіляку прозу має «дозріти» свій читач і прийти свій час.


У випадку, коли ви теж візьмете до рук «Червоні на чорному сліди», особливу увагу зверніть на  «Помин», «Інший ракурс» та заключне оповідання книги. В них усіх — дуже багато про гостроту життя, про тривалість і тяглість здатності до виживання навіть тоді, коли здається, що світ руйнується, про похід (і прихід) до себе самого. А чи не цього ми потребуємо саме зараз, як ніколи за 24 роки новітньої української історії?


Немає коментарів:

Дописати коментар

Прокоментуйте цей матеріал