середа, 27 травня 2015 р.

Міленко Єрґович — про воєнний синдром, ненависть, пропаганду та відсутність героїзму у виживанні



Перший вечір Міжнародного фестивалю оповідання «Intermezzo» видався теплим, затишним і... не зовсім про Коцюбинського. Тобто видатного земляка, звісно, згадували в певних контекстах, але то радше був дух і символ, аніж прямий вектор, за яким рухалися гості та відвідувачі і садиби письменника, і вечірніх та денних презентацій в галереї «Арт-Шик» та «Книгарні Є».


Вже із першої зустрічі із закордонним гостем стало зрозуміло, що Коцюбинський відійде на другий план, а ось проблематика буття у пост-травматичному просторі (винесена в тематичний підзаголовок організаторами фестивалю) стане основною. Із ким ще говорити про війну та стрес, як не із письменником, який пережив те все на власному досвіді?

Книга оповідань Міленко Єрґовича, котру він презентував українській публіці того травневого вечора разом із модераторкою зустрічі Катериною Калитко, була не лише про те, як люди здатні поводитися гірше за тварин, а тварини перестають покладатись на людей. То була історія зіткнення світу життя довоєнного із машиною військової пропаганди та боротьбою за виживання проти боротьби за знищення (ворогів серед себе, у собі чи серед інших).





До речі, для тих, хто мало обізнаний на специфіці балканської війни 90-х років ХХ століття, деякі тези Міленко Єрґовича могли здатися близькими і тотожніми українській дійності війни із росіянами та проросійськими терористами на Сході України в 2014—2015 роках. Однак те, про що балканський гість тактовно змовчав (протистояння трьох конфесій — католиків, православних та мусульман, — декількох націй та щонайменше трьох політичних сил — націоналістів, комуністів та соціалістів-демократів) теж фрагментарно залишилося за кадром. Чи варто докоряти тим гостеві міста над Бугом? Мабуть, ні: врешті, «в кожного своя війна», і про це Міленко Єрґович теж говорив із вінничанами та гостями міста того вечора.






Втім, що я все вам розповідаю? Послухайте і подивіться самі:



Лекція майстра добігає кінця. Я виходжу в теплоту травневого вечора. За тисячі кілометрів звідси в один бік від мене залишаються нині замирені (силою НАТОвської зброї) Балкани, в інший бік за таку ж майже тисячу кілометрів — все ще не замирений український Схід під орудою російських військових, зупиняти яких мають наші хлопці, не чекаючи на НАТО.

Ми довго говорили і слухали про війну, мир та перехід до конструктивного мислення і утримання від ненависті до народів-поневолювачів. Але за влучним визначення Фауста, теорія так і залишилася сухою, допоки зеленіє лише дерево життя. А на нашому дереві життя ще далеко до квітів замирення. Зате дізнався трохи більше про Балкани та спроби творчої інтеліґенції уникнути тієї війни. На площі задумливо сидить бронзовий Коцюбинський: у нього теж немає відповіді на ті питання, що виникли в моїй голові після зустрічі із гостем з Балкан.

Немає коментарів:

Дописати коментар

Прокоментуйте цей матеріал